Історія Горенки як села
Історія села сягає давніх часів. Перші згадки про с. Горенку з’явилися ще в другій половині ХVІІІ сторіччя. Вже в 1768-1770 рр. у лісах поблизу р. Горенка переховувались гайдамаки, козаки-втікачі із Запорізької Січі, зруйнованої Катериною ІІ. Очевидно, від лісової сторожі, яка знаходилася на тому місці,де зараз збудовано школу, на перетині вулиць Т. Шевченка і Київської, й було започатковано сучасне село. В історичному документі від 24 жовтня 1786 року згадується Горенській хутір, що налічував 8 хат, в яких проживали 34 особи.
З такою ж назвою є річка, що тече з Пущі-Водиці через село, та впадає в річку Ірпінь.
Вперше знаходимо опис Горенки як населеного пункту в публікаціях Л. Похилевича. Згідно з цим описом, дорога через ліс, яка зв’язувала Горенку та Мощун, довгий час називалась Пилянською дорогою (Пильня-невеличкий тартак). Горенка інакше звалася Папірня, тому що на її території в ХVIII ст. в напрямку до Мостища існувала паперова фабрика Київської академії Братського монастиря, а в давнину – Предка, можливо лише припустити, що походить воно від першого "предка", що тут оселився. Населення вело своє невелике господарство. Крім цього, ловили рибу і займалися промислом (виробка та заготівля лісу, транспортування його до Києва, візництво, випалення деревного вугілля, добування соснової смоли – живиці тощо).
Довкола поставали поодинокі маєтки кріпаків-втікачів з Ірпеня, які бігли сюди від жорстоких панів-гнобителів. На цьому березі р. Ірпінь вони ставали казенними кріпаками, на яких накладалася менша повинність, ніж на поміщицьких землях.На другому боці села селилися міщани (жителі м. Києва). За переказами довідуємося, що поодинокі кріпацькі будівлі знаходилися на території вулиці Київської (на захід від школи - на Пилипівщині). Міщани оселялися ближче до міста, там де тепер вулиці Дачна, Кірова (Миру) та починається Київська (колись цей район так і називали - Міщани, а вулицю - Міщанська).
Майже всі кріпаки мали прізвище Мазниченко ( від слова - мазниця - так називалася посудина, в якій тримали дьоготь для змащення коліс). Жителі Міщанської вулиці були на прізвище - Вишневські, Коцубинські і Шейніч. Східна частина села називалася Сапсаї, жителі цього району носили прізвище Сапсай, Кузнець. Прізвище Сапсай походить від назви степового орла "сапсан". Можливо, тут оселялися переселенці й втікачі зі степових районів.
В архівах Межигірського монастиря було знайдено матеріали,в яких зазначено, що з артілей лісових робітників села набирали солдатів для армії Петра Першого. В монастирі вони складали присягу, а потім брали участь у Полтавській битві. Про спільну боротьбу російського, українського та білоруського народів проти наполеонівських військ нагадують нащадкам залишки редутів біля с. Мостищі, Горенка, урочище Гнилий ліс. І чи не тому саме частину села на крайньому заході названо місцевими жителями - Кутузівка. Взагалі село Горенка багато кого бачило на своєму віку: і польську шляхту, і монахів-товстосумів Домініканського монастиря, які господарювали тут віками. Але бачило воно й народних месників - гайдамак, які чинили законну розправу над гнобителями трудового народу.
Коли за часів Катерини другої відбиралися землі монастирів, Горенка з 276 десятинами землі, великими ставками і млинами була подарована царицею В. Кочубею. А він продав цей маєток у 1800 р. колишньому київському війтові Михайлу Григоренку, а вже його спадкоємці продали село Київському купцеві Петру Астахову, який збудував на покладах гончарних глин між Мостищем і Горенкою цегельний завод для продажу цегли в Києві.
Пізніше горенський панський маєток перейшов до рук купця Федора Піддубного, а згодом – до останнього землевласника Гольдфарба Костянтина Костянтиновича.
Нині район, де знаходилась власність Гольдфарба, називається Костянтинівка.
У дореволюційні часи жителі села не були єдиним цілим. Міщани були зв’язані з міщанською управою м. Києва, яка розташовувалася на території нинішньої Львівської площі, а колишні кріпацькі двори мали свої окремі громаду й управління.
За даними Л. Похилевича, в Горенці за 100 років існування (від часу виникнення до 1861 року) не відбулося значного приросту населення, село знаходилося у початковому стані. Так у 1861 р. в населеному пункті налічувалося понад 20 дворів з населенням 189 осіб, за даними 1887 р. - 364.
Після селянської реформи 1861 р. умови праці селян Горенки значно змінилися. Колишні кріпаки одержали невеликі земельні наділи, що разом по селу складало до 200 га, за які вони щороку виплачували викупні платежі.
З 1900 р. розпочалося будівництво Пуща-Водицького курортного і дачного поселення. На той час Київ було з’єднано із Пущею-Водицею залізничною колією, побудованою в 1904 р., по якій спочатку ходила «конка», а потім – трамвай. Трамвайна лінія зв’язувала Пущу-Водицю і Горенку з Подолом. Друга лінія трамваю була збудована 1908-1909 рр.
Під час зведення санаторно-курортнх будівель і дач бракувало кваліфікованих робітників, тому горенці брали активну участь у будівництві.
З цього часу сільське господарство в Горенці почало набувати іншого характеру: селяни намагалися як найбільше обробити землі (своєї чи орендованої), вирощувати овочі та ягоди (переважно полуниці, для вирощування яких тут виявилися дуже сприятливі природно-кліматичні умови).
Сільськогосподарська продукція продавалася в Києві та місцевим відпочиваючим.
Село розбудовувалося.
1914 р. в ньому вже налічувалося 98 дворів з населенням близько 810 осіб.
1920 р. у Горенці встановлено радянську владу, створено сільську раду.
1923 р. включене до смуги Києва із збереженням самостійного статусу.
1928 р. організовано колгосп«Пролетарська правда», першим головою якого обрано С. Мазніченка.
У 1935 р. колгосп було електрифіковано. На фермах запроваджено електродоїння. Щороку колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Успіхи молочнотоварної сфери почали славитися далеко за межами району і області.
1951 р. менші колгоспи сусідніх сіл Мостища і Мощун об’єдналися з Горенським колгоспом в один «Дружба». Це було потужне господарство.
1959 р. на базі 35 приміських колгоспів Києва було створено 21 радгосп, у тому числі радгосп «Бучанський», до якого було приєднано і господарство горенського колгоспу, як другий філія радгоспу «Бучанський» . Він спеціалізувався на виробництві молока та овочів.
Поряд з сільським господарством в Горенці розвивалась і промисловість. У післявоєнні роки в селі почали діяти цехи Київського експериментального фурнітурного заводу. Цех Київського фурнітурного заводу «Полімер» спеціалізувався з випуску каблуків з капрону, деталей для автомашин. Також існував цех побутових виробів, маслозавод, а поблизу села – завод залізобетонних виробів Київського трамвайного тресту.
1945 р. по вул. Київський було розміщено галантерейний цех Київської фабрики, що випускав переважно господарські сумки.
1956 р. у Горенці побудовано сільмаг та господарський магазин. Вони функціюють і нині.
Починаючи з 1964 року у Горенці значно зросла кількість жителів.
1970 р. почалася газифікація села.
1986 р. сталася аварія на ЧАЕС. Постраждала і Горенка, яка нині віднесена до 4-ої зони радіоекологічного забруднення.
2000 р. агропромисловий комплекс КСП «Бучанський» було реформовано на чотири господарства. На базі другого відділку організовано товариство «Новий шлях». Колишні працівники КСП одержали земельні наділи (паї) по 2,4 га, а також майнові частки.
